Найзначущішою особливістю сучасної системи освіти є співіснування двох стратегій організації навчання — традиційної та інноваційної. Терміни «традиційне (нормативне) навчання» та «інноваційне навчання» запропоновані групою вчених у доповіді Римському клубу (1978), який звернув увагу світової наукової громадськості на неадекватність принципів традиційного навчання вимогам сучасного суспільства до особистості, її пізнавальних можливостей. Інноваційне навчання трактувалось у ній як процес і результат навчальної та освітньої діяльності, що стимулює новаторські зміни в культурі, соціальному середовищі. Воно орієнтоване на формування готовності особистості до динамічних змін у соціумі за рахунок розвитку здібностей до творчості, різноманітних форм мислення, а також здатності до співробітництва з іншими людьми.

Інноваційне (лат. innovatio — оновлення, зміна) навчання — зорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна та освітня діяльність, яка ґрунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості.

Нове як особливий феномен співвідносять за такими ознаками:
— просторово-часова неідентичність (несхожість новоствореної, новосформованої, щойно відкритої системи на інші);
— актуальність (важливість, нагальність, суттєвість нового для певного часу);
— стабільність (свідчить про єдність, цілісність, повторюваність основних елементів нового протягом певного проміжку часу);
— ефективність (засвідчує об’єктивну можливість  за допомогою новацій розв’язувати завдання, заради яких вони були створені);
— оптимальність (свідчить про найвищу економічність і ефективність створення нового засобу або способу діяльності, а також про змогу з його допомогою оптимальним шляхом розв’язувати проблеми);
— змінюваність (новий засіб, який апробується в педагогічній діяльності, постійно доопрацьовується, модифікується, видозмінюється).
Створення, утвердження, буття нового як цілісного феномену є стрижнем, ядром інноваційного процесу, базовий компонент якого становить інновація.

У педагогіці поняття «інновація» вживають у таких значеннях:
— форма організації інноваційної діяльності;
— сукупність нових професійних дій педагога, спрямованих на вирішення актуальних проблем виховання і навчання з позицій особистісно-орієнтованої освіти;
— зміни в освітній практиці;
— комплексний процес створення, розповсюдження та використання нового практичного засобу в галузі техніки, технології, педагогіки, наукових досліджень;
— результат інноваційного процесу.

Суб’єктом, носієм інноваційного процесу є насамперед педагог-новатор.
У широкому розумінні до педагогів-новаторів належать усі педагоги, які працюють творчо, прагнуть до оновлення своїх дидактичних і виховних засобів. У вузькому розумінні педагогом-новатором вважають автора нової педагогічної системи, тобто сукупності взаємопов’язаних ідей і технологій навчання й виховання. З таких позицій правомірно вважати педагогами-новаторами Станіслава Шацького (1878—1934), Антона Макаренка (1888—1939), В. Сухомлинського, Шалву Амонашвілі (нар. 1931), Софію Лисенкову (нар. 1924), Марію Монтессорі (1870—1952) та ін.
Інноваційною діяльністю займається багато творчих педагогів, серед яких умовно можна виокремити три групи:
1) педагоги-винахідники, які приходять до нового в результаті власних пошуків;
2) педагоги-модернізатори, що вдосконалюють і по-новому використовують елементи створених систем за-для позитивного результату;
3) педагоги-майстри, які швидко сприймають і досконало використовують як традиційні, так і нові підходи та методи.
Діяльність педагогів, що належать до цих категорій, утворює інноваційний педагогічний потік, який збагачує практику новими ідеями, новим змістом і новими технологіями.
Інноваційна діяльність є специфічною і досить складною, потребує особливих знань, навичок, здібностей. Впровадження інновацій неможливе без педагога-дослідника, який володіє системним мисленням, розвиненою здатністю до творчості, сформованою й усвідомленою готовністю до інновацій. Педагогів-новаторів такого типу називають педагогами інноваційного спрямування. Їм властиві чітка мотивація інноваційної діяльності та викристалізована інноваційна позиція, здатність не лише включатися в інноваційні процеси, але й бути їх ініціатором.

Уривок із підручника "Інноваційні педагогічні технології" (Дичківська І. М.)

Cистемні інноваційні педагогічні технології
1. «Будинок вільної дитини» М. Монтессорі.          
2. «Йєна-план-школа» П. Петерсена.          
3. Антропософські школи Р. Штейнера.      
4. «Школа успіху і радості» С. Френч.      
5. «Школа для життя, через життя» Ж.-О. Дек ролі.          
6. «Школа діалогу культур» В. Біблера.          
7. Школа «Саммерхілл» О.-С. Нілла.         
8. Технології розвивального навчання  Л. Занкова, Ельконіна — Давидова.

Модульні та локальні інноваційні педагогічні технології
1. Технології раннього навчання М. Зайцева.          
2. Технології раннього навчання Г. Домана.      
3. Технологія розвитку творчої особистості Г. Альтшуллера.      
4. Технологія фізичного виховання дітей М. Єфименка.